Сегодня перечитывала свои старые стихи.
Это в некотором роде самоистязание ворошить уже почти зажившие воспоминания...
Ну, это ничего. Мы ведь не из слабонервных.
Этот стих был посвящен одному ЖЖ-исту:
Мокрым красно-белым
Телом
На изнанку извернись
По асфальту светлых линий
Падай ввысь
Позабытым одеялом
Укрой мои глаза
Тихий шепот
Пересохлых губ
Светло-пьяная слеза
Ветра шорох
Наших рук
И сердцебиенья стук
Вот этот стих был написан в тихий густой летний день:
дивна вогкість
довкола знерухомлених повік
синявий шепіт
потомлених вуст
безсоромна розпука
розсипаних кіс
найдавніша печаль
білосніжної шкіри
і зелена трава
що пророста
крізь шпарини у тілі
у мрійних очах
не залатані діри
цигарково-димні думки
відлітають до батьківських хмар
землі віковічної пил
найзатишніше ложе
для тих кого не згадають
в суєті загублених міст
А это я очень скучала за человечком, который сейчас в армии:
Слышишь, почему ты не пишешь?
Мыши уже прогрызли крышу
И там ветер свищет
Тебя не находит – ищет.
А ты по венам ручейком
Истек весь к сердцу
Подкрался тайком
К клапану-дверце
Уселся.
Сидишь вот, молчишь
Чей-то любимый малыш.
Как ты там
А?
Близкий или далекий…
А?
На руках кусочки пятен о тебе.
Человеко-друго-брат.
Искорке от шишечек рад
Клаптем слова невпопад.
Дверная ручка – странная штучка.
Становится частью руки.
Потока мыслей реки.
В ней берегами вески
Твои на коже куски…
Ну а тут все и так ясно… Ручейки, листики, пестики, тычинки, etc.
Ще голі віти квітів не знайшли,
Але дурманить надвечірній аромат
І сниться синь замислених вершин,
Романтика непроханих зачать.
Безмежність асфальтованого міста
В передчутті закоханих алей
Майстерність загартованого хисту
На роси перетворює людей.
Так само у задумі сидить позеленілий
На узвозі дядько-вуса-камінь
І хтось таки за зиму знавіснілий
Цілує його пам’ять.
Чорна цегла за творця свого вільніша
Дрижить із ранку у екстазі
В передчутті нових кульбаб. Щільніше
Зібгається наразі
Заради неповнолітніх зваб.
Різнобарвні лона парасольок
Ковтають скупі весни ридання
І погляди вологи голі
Телепортують надземні прохання.
Это в некотором роде самоистязание ворошить уже почти зажившие воспоминания...
Ну, это ничего. Мы ведь не из слабонервных.
Этот стих был посвящен одному ЖЖ-исту:
Мокрым красно-белым
Телом
На изнанку извернись
По асфальту светлых линий
Падай ввысь
Позабытым одеялом
Укрой мои глаза
Тихий шепот
Пересохлых губ
Светло-пьяная слеза
Ветра шорох
Наших рук
И сердцебиенья стук
Вот этот стих был написан в тихий густой летний день:
дивна вогкість
довкола знерухомлених повік
синявий шепіт
потомлених вуст
безсоромна розпука
розсипаних кіс
найдавніша печаль
білосніжної шкіри
і зелена трава
що пророста
крізь шпарини у тілі
у мрійних очах
не залатані діри
цигарково-димні думки
відлітають до батьківських хмар
землі віковічної пил
найзатишніше ложе
для тих кого не згадають
в суєті загублених міст
А это я очень скучала за человечком, который сейчас в армии:
Слышишь, почему ты не пишешь?
Мыши уже прогрызли крышу
И там ветер свищет
Тебя не находит – ищет.
А ты по венам ручейком
Истек весь к сердцу
Подкрался тайком
К клапану-дверце
Уселся.
Сидишь вот, молчишь
Чей-то любимый малыш.
Как ты там
А?
Близкий или далекий…
А?
На руках кусочки пятен о тебе.
Человеко-друго-брат.
Искорке от шишечек рад
Клаптем слова невпопад.
Дверная ручка – странная штучка.
Становится частью руки.
Потока мыслей реки.
В ней берегами вески
Твои на коже куски…
Ну а тут все и так ясно… Ручейки, листики, пестики, тычинки, etc.
Ще голі віти квітів не знайшли,
Але дурманить надвечірній аромат
І сниться синь замислених вершин,
Романтика непроханих зачать.
Безмежність асфальтованого міста
В передчутті закоханих алей
Майстерність загартованого хисту
На роси перетворює людей.
Так само у задумі сидить позеленілий
На узвозі дядько-вуса-камінь
І хтось таки за зиму знавіснілий
Цілує його пам’ять.
Чорна цегла за творця свого вільніша
Дрижить із ранку у екстазі
В передчутті нових кульбаб. Щільніше
Зібгається наразі
Заради неповнолітніх зваб.
Різнобарвні лона парасольок
Ковтають скупі весни ридання
І погляди вологи голі
Телепортують надземні прохання.

А ничо так, миленько :)
да. все таки подкат кинь.
Первое прям садо мазо какое то..
Поэзия развратного упадка.
Как у Маяковского
"В наше время тот поэт, тот писатель, кто полезен!
Уберите этот торт! Стих даешь-хлебов подводу
В наше время тот поэт , кто напишет гимн и лозунг"
звездочки меняешь на кавычки
в нем все есть
Интернет не резиновый!!!
:):):):):)